Світлана Остапа, членкиня Комісії з журналістської етики:
«Історія Зої Мельник: погрози, покарання та палочна система у патрульній поліції» – Кондратенко Аліна, Insider.

Текстовий матеріал із використанням скріншотів дописів з Facebook та відео пресконференції правоохоронців з Одеси.
Матеріал розповідає про поліцейську патрульної поліції Одеської області, яка не побоялася піти проти вад правоохоронної системи, яка не виконала, на її думку, неправильний наказ керівництва, і яка про все це написала публічно в соціальній мережі.

Журналісти підняли суспільно важливу тему – провалена реформа поліції. Чому правоохоронці, які мали би захищати правопорядок в державі і захищати громадян, не роблять цього, натомість імітуючи діяльність задля наживи або кар’єри.
Автори виконують ст. 1 Кодексу етики українського журналіста – «Свобода слова та висловлювань є невід’ємною складовою діяльності журналіста».

Також дотримано ст.6 Кодексу «Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста» та ст. 10 «Точки зору опонентів, в тому числі тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано».
Журналісти беруть коментарі у всіх заінтересованих сторін, або беруть інформацію з відкритих достовірних джерел.

Дуже вміло автори розкрили неправдиві заяви представників поліції: спочатку давши їх коментар, де стверджується, що поліцейські виїжджають на всі без винятку виклики по 102. А потім надрукувавши офіційну відповідь на адвокатський запит адвоката Зої Мельник про статистику кількості скарг про неприбуття. Так, у 2017 на виїзд не відреагували, як мінімум, в 6823 випадках. У 2018 - вже було 12359 скарг на неприбуття. Очевидно правоохоронці знали, що за надання неправдивих коментарів медіа їм нічого не буде, а ось за неправдиву інформацію на адвокатський запит можна й сплатити штраф.

Ліна Кущ, членкиня Комісії з журналістської етики:
Перший в Україні командир дівочого взводу Юлія Микитенко: Коли одягаєш форму, проблема статі відпадає (автор – Анастасія Федченко, Новинарня)

Матеріал, названий як інтерв’ю, ближчий до складного формату «профайл» - поєднання прямої мови співрозмовниці з докладною розповіддю про неї та відгуками інших людей. Автор матеріалу, втім, уникає прямих оцінок побаченого і почутого: натомість використовує безліч деталей і ретельно відбирає цитати для створення неупередженої та повної картини. Таким чином, автор дотримується ст. 9 Кодексу етики українського журналіста «Факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного».

Журналістка не оцінює співрозмовницю негативно чи позитивно - просто подає факти і пряму мову. Навіть тоді, коли ці факти, на перший погляд, спрацьовують проти героїні інтерв’ю, автор матеріалу не намагається прикрасити дійсність чи викреслити окремі незручні моменти.

Категоричною виглядає героїня і в деяких інших питаннях – наприклад, коли забороняє неповнолітнім дівчатам-курсанткам декоративну косметику, обмежує колір і кількість білизни, тобто речі, безпосередньо не пов’язані з бойовою підготовкою. У читача може скластися враження, що Юлія Микитенко впроваджує не найкращі традиції армії. Ці висловлювання автор матеріалу не коментує, проте в другій половині тексту розкриває причини такої суворості співрозмовниці – учасниці бойових дій на Донбасі.

«Коли ти недисциплінований на війні, піддаєш ризику життя підлеглих, тих, хто поруч з тобою. А такі «затяги» сприяють самодисципліні. У тебе є 5 хвилин на помивку? За 5 хвилин маєш встигнути. Інакше мінус літр води побратиму і мінус хвилина», – розмірковує Микитенко.
Журналістка Анастасія Федченко також уникає властивого сучасним медіа сенсаціоналізму, коли модна тема – в цьому випадку жінка-офіцер в армії, - подається із надмірною емоційністю та маніпулятивно. «У армії Микитенко багато працювала, щоб довести: справа не в статі, а в тому, чи якісно ти виконуєш обов’язки», - цей висновок журналістки лунає нейтрально, без пафосу, і водночас відповідає суті тексту і ст. 15 Кодексу етики: «Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання». «Я давала присягу українському народу, але я не завжди згодна з українським народом», - відверто каже Юлія Микитенко.

Варто також відзначити верстку та ілюстрації до інтерв’ю, де використані як архівні, так і актуальні знімки. Це вміле фокусування уваги аудиторії виключно на ділових, професійних і людських якостях героїні (ст. 8 Кодексу етики). При цьому суспільство має бути готовим, що серед жінок-офіцерів - так само, як і серед чоловіків, - траплятимуться не еталонні героїні чи герої, а різні за характером, рівнем підготовки і навіть політичними поглядами люди. І це – нормально.

Андрій Куликов, член Комісії з журналістської етики:
«Справжня Людмила Ігнатенко: перше інтерв'ю після виходу "Чорнобиля"» – Ольга Мальчевська, Тетяна Януцевич, BBC News Україна; і «Хроніки анексії» – Богдан Кутєпов, «Громадське телебачення».

На мій погляд, обидва матеріали цілком відповідають Статті 6 Кодексу етики українського журналіста, перша теза якої - "Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста".

Авторки і автор цілком могли добути менше фактів і свідчень для своїх матеріалів, і ті матеріали все одно були б цікавими для аудиторії. Авторки і автор могли не витрачати стільки зусиль на доведення того, що їм самим може видаватись очевидним. Але вони не зупинились на констатації зручних для них подробиць, а розширили зміст і вміст своїх матеріалів, щоби надати мені (і іншим користувачкам і користувачам інформації) ширшу змогу дізнаватись, порівнювати, доходити власних висновків на підставі зібраного і повідомленого авторками і автором.

Для мене таке ставлення до професійних обов'язків є виявом поваги до аудиторії і доказом того, що про наші (аудиторії) інтереси дбають. А це і є засадниче етичне правило (хоч докладно і не сформульоване): не ставити себе вище за аудиторію, не повчати, не вважати себе джерелом істини, а лише користатись із фахових навичок і досвіду для того, щоби змінювати життя суспільства шляхом збільшення обізнаності інших.

Обізнане суспільство - безпечніше суспільство. Люди, які краще знають про проблеми і досягнення інших людей, готовніші до співпраці або, принаймні, до порозуміння з іншими.
Та й сам вибір тем і персонажів, на додачу до витрачених зусиль, свідчить про повагу до аудиторії: коли не хапають першу-ліпшу привабливу тему з поверхні нашого життя, а обирають те, що потребує чималих зусиль для з'ясування і дієвої подачі. І коли про найболючіші і найнесподіваніші теми ведуть мову виваженим тоном, не провокуючи в аудиторії емоцій, які можуть бути небезпечними для самопочуття аудиторії.

Тому і закортіло висловитись саме про ці матеріали Ольги Мальчевської та Тетяни Яцуневич, Богдана Кутєпова, що відчув у них повагу до мого права знати більше. А це етично - поважати. І доводити, що поважаєш.

Ліна Кущ, членкиня Комісії з журналістської етики:
Коли вчасна допомога надважлива: ветерани закликають побратимів не боятись відвідувати психолога (Станіслав Ясинський, ТСН Тиждень, 1+1)

Сюжет журналіста Станіслава Ясинського присвячений темі психічного здоров’я ветеранів - темі, стосовно якої в суспільстві сформувалися певні негативні стереотипи. В тому числі – через брак журналістських матеріалів, які би проливали світло на цю проблему.

В українських медіа висвітлення тем, пов’язаних із ветеранами ООС-АТО, здебільшого зводяться до вузького переліку: «Ветеранам надали житло/землю», «Ветеранам не надали житло/землю, і вони вийшли з протестом», «Ветеранам надали благодійну допомогу, виділили путівки тощо». Такі матеріали формально відповідають усім канонам інформаційного жанру та нормам етики журналіста. Проте непропорційно великий масив таких новин, кореспонденцій, сюжетів створює враження про ветеранів як про людей, які є жертвою обставин, нездатних вирішити власні проблеми, таких, яких потрібно «жаліти». Крім того, в цих матеріалах ветерани представлені, як правило, знеособлено, як об’єкт для надання допомоги, - тоді як суб’єктом виступають представники влади чи благодійники.

Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста, йдеться в ст. 6 Кодексу етики українського журналіста. Таку повну і всебічну інформацію надає сюжет журналіста 1+1. Розповідь сфокусовано на обставинах життя конкретних людей – ветеранів, волонерки, лікаря, - що задовольняє запит суспільства на інформацію від очевидців подій (а не зі звітів посадовців).
Попри те, що тема психічного здоров’я ветеранів є суспільно важливою, вона тісно пов’язана із обставинами приватного життя героїв сюжету. За ст. 3 Кодексу етики, журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. А ст. 8 передбачає, що «редакційна обробка матеріалів, включаючи знімки, текстівки, заголовки, відповідність відеоряду та текстового супроводу, тощо не повинні фальсифікувати зміст». Варто звернути увагу на те, як автор дотримується цих вимог у сюжеті:

• Ім’я бійця, який перебуває на прийомі у лікаря, не названо, пацієнта знімають зі спини. Так само на відстані знято інших пацієнтів-ветеранів, які проходять (чи проходили) лікування. В одному випадку обличчя заблюрене, людину неможливо впізнати.

• Під час розмов із героями сюжету, які погодилися назвати себе, журналісти роблять акцент на тому, що відчували і відчувають ветеран і волонтерка, а не називають їхні діагнози.

• Фрагменти, відзняті в попередні роки, чітко позначені роком зйомки.

• Автори утримуються від докладного опису деталей трагічних подій, через які пройшли співрозмовники і після яких почали відчувати психічні розлади.

Ці кроки дають можливість уникнути ефекту узагальнення, стереотипного сприйняття певної групи людей або акценту на травматичних деталях, а не на відчуттях людей. Кілька разів протягом сюжету автор згадує про випадок із ветераном, який погрожував підірвати міст метро в Києві. Чимало медіа, висвітлюючи згаданий випадок, вдалися до залякування аудиторії, через що створили уявлення про ветеранів як про групу людей, небезпечних для суспільства, схильних до асоціальної поведінки і правопорушень. Тоді як «ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання», - йдеться в ст. 15 Кодексу етики.

Натомість у сюжеті Станіслава Ясинського, попри порівняння психічних розладів із «мінами» всередині людини, акцент робиться не на уявній небезпеці всіх ветеранів для суспільства, - а на тому, що психічні розлади становлять загрозу насамперед для самих ветеранів. І важливо, що автор показує шлях вирішення таких проблем та приклади позитивного результату.

Разом із тим вважаю за доцільне порадити журналістам не зловживати абревіатурою ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), оскільки спектр психічних розладів набагато ширший. Крім того, варто розповідати аудиторії, що ПТСР може трапитися не лише у ветеранів, а й у будь-якої людини, яка опинилася в надзвичайно травматичних для неї обставинах. Таке доповнення дасть змогу не маргіналізувати окрему соціальну групу, а представити її як невід’ємну частину суспільства.

Світлана Остапа, членкиня Комісії з журналістської етики:
«Пытаются выдавить крымских татар»: день массовых обысков и задержаний в Крыму» – Ремовська Олена, Стець Юлія, «Крим. Реалії».

Текстовий матеріал на основі радіопрограми «Крим. Реалії», який містить відеозапис радіопрограми (хронометраж майже 30 хв.) і відео «Крим. Реалії» «25 обшуків, 20 арештів. ФСБ проти кримських татар» (хронометраж 5 хв. 43 сек.) – фактично стріми очевидців обшуків.
Матеріал передає ситуацію з порушенням прав кримських татар російською окупаційною владою в Криму з дотриманням ст.1 Кодексу етики українського журналіста «Свобода слова та висловлювань є невід’ємною складовою діяльності журналіста». Важлива суспільно політична тема, тема порушень прав людини.

Оскільки через анексію Криму «Крим. Реалії» працюють зі столиці України Києва, то для виконання ст.6 Кодексу «Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста», медіа дає коментарі кримських татар, їх родичів, адвоката, журналіста з Криму, глави Меджліса кримськотатарського народу Рефата Чубарова, прес секретарки МЗС Катерини Зеленко.

Зі зрозумілих причин журналісти не могли вповні виконати ст. 10 Кодексу «Точки зору опонентів, в тому числі тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано». Водночас автори матеріалу подають позицію окупаційної з Facebook, а саме зі сторінки так званого глави Крима Сергія Аксьонова.
Матеріал добре ілюструє ст.15 Кодексу «Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання».
Журналісти не хайпують на цій темі, хоча без сліз дивитися на порушення прав кримських татар дуже важко.

Крім того, в кінці матеріалу дають довідку про т.зв. «терористичну організацію» – міжнародну ісламську політичну організацію «Хізб ут-Тахрир», через яку нібито й відбулися обшуки і затримання.
Прочитавши цю довідку, розумієш всю абсурдній звинувачень російської окупаційної влади.